Приватний нотаріус Корнійчук В. І.
  ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
 


ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ


( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20,
N 21-22, ст.144 )


Господарський кодекс України встановлює відповідно до
Конституції України ( 254к/96-ВР ) правові основи господарської
діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності
суб'єктів господарювання різних форм власності.

Господарський кодекс України має на меті забезпечити
зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток
підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного
виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог
Конституції України ( 254к/96-ВР ), утвердити суспільний
господарський порядок в економічній системі України, сприяти
гармонізації її з іншими економічними системами.

Розділ I
ОСНОВНІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 1
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Предмет регулювання

1. Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в
Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі
організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами
господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками
відносин у сфері господарювання.

Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання

1. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти
господарювання, споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а
також громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них
організаційно-господарські повноваження на основі відносин
власності.

Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини

1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється
діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції,
виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають
цінову визначеність.

2. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення
економічних і соціальних результатів та з метою одержання
прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва -
підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без
мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

3. Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на
створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх
функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів
господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності
негосподарюючих суб'єктів.

4. Сферу господарських відносин становлять
господарсько-виробничі, організаційно-господарські та
внутрішньогосподарські відносини.

5. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що
виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому
здійсненні господарської діяльності.

6. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому
Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами
господарювання та суб'єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

7. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між
структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини
суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з
іншими видами відносин

1. Не є предметом регулювання цього Кодексу:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються
Цивільним кодексом України ( 435-15 );

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо
використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та
об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що
виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх
рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі
суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або
місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською
компетенцією, і безпосередньо не здійснює
організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта
господарювання.

2. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів
господарювання визначаються цим Кодексом.

3. До господарських відносин, що виникають із торговельного
мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства
України ( 176/95-ВР ), застосовуються правила цього Кодексу.

Стаття 5. Конституційні основи правопорядку у сфері
господарювання

1. Правовий господарський порядок в Україні формується на
основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання
економічних відносин суб'єктів господарювання та державного
регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної
вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність
та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної,
соціальної, правової держави.

2. Конституційні основи правового господарського порядку в
Україні становлять: право власності Українського народу на землю,
її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що
здійснюється від імені Українського народу органами державної
влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених
Конституцією України ( 254к/96-ВР ); право кожного громадянина
користуватися природними об'єктами права власності народу
відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх
суб'єктів права власності і господарювання, соціальної
спрямованості економіки, недопущення використання власності на
шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися
і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права
власності рівними перед законом, непорушності права приватної
власності, недопущення протиправного позбавлення власності;
економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку
діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом
правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою
захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення
зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного
обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення
правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно
законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання
екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою
належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів;
взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в
Україні принципу верховенства права.

3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері
господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого
правового господарського порядку, додержуючись вимог
законодавства.

Стаття 6. Загальні принципи господарювання

1. Загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист
державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених
законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території
України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у
зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості
економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві,
екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки
суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські
відносини.

Стаття 7. Нормативно-правове регулювання господарської
діяльності

1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією
України ( 254к/96-ВР ), цим Кодексом, законами України,
нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету
Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, а також
іншими нормативними актами.

Глава 2
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ
І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів
місцевого самоврядування в господарській
діяльності

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого
самоврядування не є суб'єктами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого
самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі
формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з
адміністративних та інших відносин управління, крім
організаційно-господарських, в яких орган державної влади або
орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним
господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в
межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та
органів місцевого самоврядування реалізується від імені
відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь
держави, органів державної влади та органів місцевого
самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені
Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову
(стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну
політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження
інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних
верств і населення в цілому.

2. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на
вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань,
завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки
держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і
національного багатства, підвищення народного добробуту.
Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей
народного господарства, засобів та способів їх реалізації,
виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають
місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи
законні інтереси суб'єктів господарювання.

3. Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань,
засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного
курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в
поточному періоді розвитку народного господарства.

4. Правове закріплення економічної політики здійснюється
шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у
прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України
та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів
України, цільових програмах економічного, науково-технічного і
соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються
державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення
державою прогресивних змін у структурі народного господарства,
удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,
стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний
прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції
та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є
промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної
політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс
заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів
на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва,
переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети
структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і
відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за
ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов
забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і
невиробничих фондів переважно на якісно новій
техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування
раціональної багатоукладної економічної системи шляхом
трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення
економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів,
забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і
господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами
господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного
господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних
структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин
обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в
процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної
паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності,
а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення
оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів
господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення
проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері
монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості
продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально
орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та
раціоналізацію формування доходів і використання державних
фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій
у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих
інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного
боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі
національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно
обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів
господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної
діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної
справедливості та конституційних гарантій прав громадян при
оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення
народного господарства економічно необхідним обсягом грошової
маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів
суб'єктів господарювання та населення до банківської системи,
стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби
функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання
паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,
стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне
використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання
державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами
господарювання та захист національного ринку і вітчизняного
товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує
раціональне використання та повноцінне відтворення природних
ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну
політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і
доходів населення, політику зайнятості, політику соціального
захисту та соціального забезпечення.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і
соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у
сфері господарювання спрямовується на створення економічних,
організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання
враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних
документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та
розроблення програм економічного і соціального розвитку України,
система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а
також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання
прогнозних і програмних документів економічного і соціального
розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади
і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.

3. Основними формами державного планування господарської
діяльності є Державна програма економічного та соціального
розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні
програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок
розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про
державні програми.

4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до
Конституції України ( 254к/96-ВР ) розробляють і затверджують
програми соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють
планування економічного і соціального розвитку цих одиниць.

5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні
інтереси, відображені в програмних документах економічного і
соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом
пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської
діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання
цільових економічних та інших програм і програм економічного і
соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми
регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на
діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів
засобів державного регулювання господарської діяльності
визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також
програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та
скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих
категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до
цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а
також перелік видів діяльності, в яких забороняється
підприємництво, встановлюються Конституцією України ( 254к/96-ВР )
та законом.

Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання
економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі
складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для
державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку
(закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед
суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт - це договір, укладений державним
замовником від імені держави з суб'єктом господарювання -
виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні
та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські
відносини.

3. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за
рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел
фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному
законом.

4. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами,
Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть
встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів
господарювання.

5. Засади та загальний порядок формування державного
замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт,
надання послуг для задоволення державних потреб визначаються
законом.

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками
(закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції,
продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших
спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються
відповідно до закону.

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у
господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської
діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері
господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної
політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів
держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів
господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з
конституційного права кожного на здійснення підприємницької
діяльності, не забороненої законом, а також принципів
господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує
право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження
зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом
визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини,
пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності,
регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти
(готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та
платіжних карток на території України), обміном готівкових
валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними
засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними
картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших
сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування
підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право
суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької
діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий
патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта
господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до
закону. Порядок патентування певних видів підприємницької
діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування,
встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних
товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу
(включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Стаття 15. Стандартизація та сертифікація у сфері
господарювання

1. У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн
(застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних
договорів України).

2. Застосування стандартів чи їх окремих положень є
обов'язковим для:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в
нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи
постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні
стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав
декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи
застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано
щодо вимог стандартів.

3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою
(контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено
нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування
положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству
України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її
зберігання та транспортування на території України.

4. З метою запобігання наданню послуг та реалізації
продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і
довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов
для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному,
науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі
здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності
якості продукції та послуг вимогам стандартів.

5. Види та порядок сертифікації продукції та послуг
встановлюються законом.

Стаття 16. Дотації та інші засоби державної підтримки
суб'єктів господарювання

1. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на
підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на
виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів
реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів,
послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення,
а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній
соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою
фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для
підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають
значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених
законом.

2. Держава може здійснювати компенсації або доплати
сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську
продукцію, що реалізується ними державі.

3. Підстави та порядок застосування засобів державної
підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання
господарської діяльності

1. Система оподаткування в Україні, податки і збори
встановлюються виключно законами України. Система оподаткування
будується за принципами економічної доцільності, соціальної
справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави,
територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних
завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів
господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних
правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть
встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта
господарювання.

4. Система оподаткування в Україні повинна передбачати
граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з
суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові
платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів
(робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються
суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх
господарської діяльності.

Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у
сфері господарювання

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та
сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі
загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою
України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції,
обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту
суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної
конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади
та органами місцевого самоврядування.

3. Органам державної влади та органам місцевого
самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та
вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необгрунтовано сприяють
окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують
обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть
бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення
національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних
інтересів.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання
визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською
діяльністю

1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень
самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить
законодавству.

2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації
відповідно до цього Кодексу та закону.

3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською
діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей
суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю
бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та
податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання
кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни,
додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами
господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання
антимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною земель;
водних відносин і лісового господарства - за використанням та
охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці,
додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною,
санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і
правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення
господарської діяльності;

споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної,
економічної, екологічної та соціальної безпеки.

4. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені
здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською
діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення
контролю і нагляду визначаються законами.

5. Незаконне втручання та перешкоджання господарській
діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної
влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю
та нагляду забороняються.

6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані
здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів
господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись
вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів
господарювання.

7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації
про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш
як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не
передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та
нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і
перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у
встановленому законодавством порядку.

8. Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати
первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї
роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати
відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну
інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані,
визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів
господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не
передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого
законом.

Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів

1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів
суб'єктів господарювання та споживачів.

2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на
захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси
зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших
суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні
інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання
недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та
законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його
порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та
споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 21. Об'єднання підприємців

1. З метою сприяння розвитку національної економіки, її
інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих
умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися
торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та
організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною
статутною організацією, створеною на засадах членства, що має
статус юридичної особи.

2. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні
ними статутних завдань.

3. Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат
встановлюється законом.

4. Суб'єкти господарювання - роботодавці мають право на
об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту
своїх прав.

5. Організації роботодавців є самоврядними статутними
організаціями, що утворюються на засадах добровільності та
рівноправності з метою представництва і захисту законних інтересів
роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватися у
спілки та інші статутні об'єднання роботодавців.

6. Порядок утворення та засади діяльності організацій та
об'єднань роботодавців визначаються законом.

Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у
державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки
відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є
суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також
суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує
п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі
право вирішального впливу на господарську діяльність цих
суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі
економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів
влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються
законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської
діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним
підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному
секторі економіки через систему організаційно-господарських
повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів
господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою
діяльність на основі права господарського відання або права
оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
державному секторі економіки визначається уповноваженими органами
управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.
Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання
у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на
договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у
державному секторі економіки усі засоби державного регулювання
господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи
особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення
антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у
державному секторі економіки, які повинні враховуватися при
формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних
підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього
Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють
організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів
господарювання державного сектора економіки, забороняється
делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження
державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю
суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих
повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування
та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами
місцевого самоврядування

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої
повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах,
визначених Конституцією України ( 254к/96-ВР ), законами про
місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають
особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та
Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування
можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі
повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами
господарювання у випадках, передбачених законом, можуть
здійснюватися також на договірних засадах.

3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими
для виконання усіма учасниками господарських відносин, які
розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній
території.

4. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого
самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання
забороняється. Не допускається видання правових актів органів
місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені
законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на
території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають
право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів
підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права
територіальних громад, повноваження органів місцевого
самоврядування.

6. Органи, посадові та службові особи місцевого
самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед
суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої
визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.

7. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів
господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок
рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб
місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень
вирішуються в судовому порядку.

Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у
комунальному секторі економіки

1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі
економіки здійснюється через систему організаційно-господарських
повноважень територіальних громад та органів місцевого
самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до
комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на
основі права господарського відання або права оперативного
управління.

2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
комунальному секторі економіки визначається уповноваженими
органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших
законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у
випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних
засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є
суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також
суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності
перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка
забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального
впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення
антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора
економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності
Українського народу і права комунальної власності при реалізації
процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального
сектора економіки.

5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за
наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до
комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку,
визначених законом.


ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ ТА ЗАХИСТ
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ
ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами
господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням
здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі
та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного
товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають
умов реалізації товару на ринку.

2. Органам державної влади і органам місцевого
самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання,
забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають
привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої
форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії
суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила
конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади,
до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням
антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти
господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом
порядку.

3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого
самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня
конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо
упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів
господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Стаття 26. Обмеження конкуренції

1. Рішення або дії органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції
чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обгрунтованими
у випадках:

подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам
господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації
інших суб'єктів господарювання;

подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою
відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими
надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг,
перелік яких встановлюється законодавством;

подання допомоги, в тому числі створення пільгових
економічних умов окремим регіонам з метою компенсації
соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною
ситуацією;

здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією
проектів загальнонаціонального значення.

2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються
законом відповідно до цього Кодексу.

Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці

1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта
господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з
іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару
(робіт, послуг).

2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка
якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений
законом.

3. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів
господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених
законом.

4. У разі суспільної необхідності та з метою усунення
негативного впливу на конкуренцію органи державної влади
здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи
антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та
заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними
державними програмами, за винятком природних монополій.

5. Органам державної влади та органам місцевого
самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії,
спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів
господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав
нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно
централізований розподіл товарів.

Стаття 28. Природні монополії

1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому
ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції
внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з
істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру
збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що
виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у
споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку
менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші
товари (послуги), - вважається природною монополією.

2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти
господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення),
які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані
природної монополії.

3. Законом про природні монополії визначаються сфери
діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, інші органи, які регулюють
діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання
відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають
у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі
суб'єктів природних монополій.

Стаття 29. Зловживання монопольним становищем на ринку

1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у
нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета
договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного
контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення
товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на
ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок
(виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін
(тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав
споживачів або обмежує права окремих споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари,
що призводить до обмеження конкуренції.

Стаття 30. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання

1. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання
визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на:

встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок,
надбавок (доплат), націнок;

розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом
реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом
споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;

усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців,
покупців, інших суб'єктів господарювання.

Стаття 31. Дискримінація суб'єктів господарювання

1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у
цьому Кодексі визнається:

заборона створення нових підприємств чи інших організаційних
форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а
також встановлення обмежень на здійснення окремих видів
господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з
метою обмеження конкуренції;

примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного
укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним
споживачам або до вступу в господарські організації та інші
об'єднання;

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який
призводить до монопольного становища на ринку;

встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону
України в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які
ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів
господарювання, що призводить до монополізації ринку певного
товару;

обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та
реалізації товарів;

встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів
господарювання або груп підприємців.

2. Дискримінація суб'єктів господарювання не допускається.
Законом можуть бути встановлені винятки з положень цієї статті з
метою забезпечення національної безпеки, оборони,
загальносуспільних інтересів.

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція

1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у
конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним
звичаям у підприємницькій діяльності.

2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання
ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод
суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення
неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання,
розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші
дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.

3. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну
відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на
конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено
такі дії.

Стаття 33. Неправомірне використання ділової репутації
суб'єкта господарювання

1. Неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта
господарювання визнаються: неправомірне використання чужих
позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне
використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього
вигляду виробу іншого виробника; порівняльна реклама.

2. Неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на
те особи чужого імені, комерційного найменування, торговельної
марки, інших позначень, а також належних іншій особі рекламних
матеріалів тощо, що може призвести до змішування з діяльністю
іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на їх
використання.

3. Використання у комерційному найменуванні власного імені
громадянина є правомірним, якщо до власного імені додається
будь-який відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю
іншого суб'єкта господарювання.

4. Неправомірним використанням товару іншого виробника є
введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого
виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу
уповноваженої на те особи.

5. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення
зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання і
введення його у господарський обіг без однозначного зазначення
виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю
іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним
копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке
копіювання зумовлено виключно їх функціональним застосуванням.

6. Дія частини п'ятої цієї статті не поширюється на вироби,
що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності.

7. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами
(роботами, послугами) чи діяльністю іншого суб'єкта
господарювання. Не визнається неправомірним порівняння в рекламі у
випадках, передбачених законом.

Стаття 34. Створення перешкод суб'єктам господарювання у
процесі конкуренції

1. Перешкодами у процесі конкуренції вважаються:
дискредитація суб'єкта господарювання, нав'язування споживачам
примусового асортименту товарів (робіт, послуг), схиляння до
бойкоту суб'єкта господарювання або дискримінації покупця
(замовника), або до розірвання договору з конкурентом, підкуп
працівника постачальника або покупця (замовника).

2. Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у
будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей,
пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які
завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта
господарювання.

3. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням
послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів,
виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших
товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу
або контрагенту.

4. Схилянням до бойкоту суб'єкта господарювання вважається
спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через
посередника, до відмови від встановлення договірних відносин із
цим суб'єктом господарювання.

5. Схилянням постачальника до дискримінації покупця є
спонукання, безпосередньо або через посередника, до надання
постачальником конкуренту покупця певних переваг без достатніх на
це підстав.

6. Схилянням суб'єкта господарювання до розірвання договору з
конкурентом іншого суб'єкта господарювання є вчинене з корисливих
мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта
господарювання - учасника договору до невиконання або виконання
неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом
шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання - учаснику
договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної
винагороди, компенсації чи інших переваг.

7. Підкуп працівника постачальника - це надання або
пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо
або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або
немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником
постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи
пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору
поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або
могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника)
певних переваг перед покупцем (замовником).

8. До працівника постачальника прирівнюється й інша особа,
яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені
постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання
послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином
пов'язана з ним.

9. Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або
пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або
через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових
благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця
(замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або
пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору
поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або
могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних
переваг перед постачальником.

10. До працівника покупця (замовника) прирівнюється й інша
особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від
імені покупця (замовника) про придбання товару, виконання робіт,
надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось
чином пов'язана з ним.

Стаття 35. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції

1. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є
отримання певних переваг стосовно іншого суб'єкта господарювання
шляхом порушення законодавства, яке підтверджене рішенням
відповідного органу державної влади.

Стаття 36. Неправомірне збирання, розголошення та
використання відомостей, що є комерційною
таємницею

1. Відомості, пов'язані з виробництвом, технологією,
управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта
господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких
може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути
визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що
становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються
суб'єктом господарювання відповідно до закону.

2. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять
комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом
зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди
суб'єкту господарювання.

3. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої
особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що
відповідно до закону становлять комерційну таємницю, особою, якій
ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали
відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це
завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

4. Схилянням до розголошення комерційної таємниці є
спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або
стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків
відомості, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю,
до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати
шкоди суб'єкту господарювання.

5. Неправомірним використанням комерційної таємниці є
впровадження у виробництво або врахування під час планування чи
здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на
те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять
відповідно до закону комерційну таємницю.

6. За неправомірне збирання, розголошення або використання
відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть
відповідальність, встановлену законом.

Стаття 37. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію

1. Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція,
тягне за собою відповідальність суб'єкта господарювання згідно з
цим Кодексом або адміністративну, цивільну чи кримінальну
відповідальність винних осіб у випадках, передбачених законом.

Стаття 38. Правила професійної етики у конкуренції

1. Суб'єкти господарювання за сприяння заінтересованих
організацій можуть розробляти правила професійної етики у
конкуренції для відповідних сфер господарської діяльності, а також
для певних галузей економіки. Правила професійної етики у
конкуренції погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

2. Правила професійної етики у конкуренції можуть
використовуватися при укладанні договорів, розробці установчих та
інших документів суб'єктів господарювання.

Стаття 39. Захист прав споживачів

1. Споживачі, які перебувають на території України, під час
придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з
метою задоволення своїх потреб мають право на:

державний захист своїх прав;

гарантований рівень споживання;

належну якість товарів (робіт, послуг);

безпеку товарів (робіт, послуг);

необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість,
якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

відшкодування збитків, завданих товарами (роботами,
послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної
небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами,
послугами), у випадках, передбачених законом;

звернення до суду та інших уповноважених органів влади за
захистом порушених прав або законних інтересів.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни
можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські
організації споживачів (об'єднання споживачів).

2. Держава забезпечує громадянам захист їх інтересів як
споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт,
послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття
самостійних рішень під час придбання та використання товарів
(робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або
одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в
обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для
підтримання здоров'я і життєдіяльності.

3. Права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та
відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками
(виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав
споживачів та іншими законодавчими актами.

4. Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість
якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила,
ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав споживачів,
то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 40. Державний контроль за дотриманням
антимонопольно-конкурентного законодавства

1. Державний контроль за дотриманням
антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів
підприємців та споживачів від його порушень здійснюються
Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень,
визначених законом.

2. З метою запобігання монопольному становищу окремих
суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та
ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їх активів, часток
(акцій, паїв) господарських товариств, а також утворення об'єднань
підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання
у випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови
одержання згоди на це Антимонопольного комітету України. Підстави
для надання згоди на концентрацію суб'єктів господарювання
визначаються законом.

3. У разі якщо суб'єкти господарювання зловживають
монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України
має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних
утворень. Строк виконання такого рішення не може бути меншим шести
місяців.

4. Примусовий поділ не застосовується у разі:

неможливості організаційного або територіального
відокремлення підприємств або структурних підрозділів;

наявності тісного технологічного зв'язку підприємств,
структурних підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в
загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо)
становить менше тридцяти відсотків.

5. Реорганізація монопольного утворення, що підлягає
примусовому поділу, здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання
за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку.

6. Антимонопольний комітет України та його територіальні
відділення у встановленому законом порядку розглядають справи про
недобросовісну конкуренцію та інші справи щодо порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства, передбачені законом.

7. Рішення Антимонопольного комітету України та його
територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду. Збитки,
завдані незаконними рішеннями Антимонопольного комітету України
або його територіальних відділень, відшкодовуються з Державного
бюджету України за позовом заінтересованих осіб у порядку,
визначеному законом.

Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство

1. Законодавство, що регулює відносини, які виникають у
зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та
попередженням монополізму у господарській діяльності, складається
з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України
( 3659-12 ), інших законодавчих актів.

2. Положення цієї глави Кодексу не поширюються на відносини,
у яких беруть участь суб'єкти господарювання та інші учасники
господарських відносин, якщо результат їх діяльності проявляється
лише за межами України, якщо інше не передбачено чинним
міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано
Верховною Радою України.

3. Законом можуть бути визначені особливості регулювання
відносин, пов'язаних з недобросовісною конкуренцією та
монополізмом на фінансових ринках і ринках цінних паперів.


Глава 4
ГОСПОДАРСЬКА КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
(ПІДПРИЄМНИЦТВО)

Стаття 42. Підприємництво як вид господарської діяльності

1. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична,
на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється
суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Стаття 43. Свобода підприємницької діяльності

1. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати
будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

2. Особливості здійснення окремих видів підприємництва
встановлюються законодавчими актами.

3. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в
яких забороняється, встановлюються виключно законом.

4. Здійснення підприємницької діяльності забороняється
органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів
державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується
законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64
Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Стаття 44. Принципи підприємницької діяльності

1. Підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності,
вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється,
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів
ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін
на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця
після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених
законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної
діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної
виручки на свій розсуд.

Стаття 45. Організаційні форми підприємництва

1. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких
організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності,
реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих
організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька
діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на
ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є
підприємницькою.

Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо
використання їх праці

1. Підприємці мають право укладати з громадянами договори
щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору
(контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і
безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом
та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні
гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне
забезпечення відповідно до законодавства України.

Стаття 47. Загальні гарантії прав підприємців

1. Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних
ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права
та рівні можливості для залучення і використання
матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних,
природних та інших ресурсів.

2. Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими
ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється
з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для
державних потреб.

3. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист
майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами
місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів,
іншого майна допускається відповідно до статті 41 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) на підставах і в порядку, передбачених
законом.

4. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами
чи юридичними особами, органами державної влади чи органами
місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються
підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів.

5. Підприємець або громадянин, який працює у підприємця по
найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до
виконання в робочий час державних або громадських обов'язків, з
відшкодуванням підприємцю відповідних збитків органом, який
приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються
судом.

Стаття 48. Державна підтримка підприємництва

1. З метою створення сприятливих організаційних та
економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на
умовах і в порядку, передбачених законом:

надають підприємцям земельні ділянки, передають державне
майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного
забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності,
підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій
об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або
передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність,
освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

подають підприємцям інші види допомоги.

2. Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює
необхідні умови для цього.

Стаття 49. Відповідальність суб'єктів підприємництва

1. Підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не
порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань,
інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права
місцевого самоврядування і держави.

2. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу
встановлену законом відповідальність.

Стаття 50. Діяльність іноземних підприємців в Україні

1. Особливості здійснення підприємницької діяльності на
території України, на її континентальному шельфі та у виключній
(морській) економічній зоні іноземними юридичними особами,
громадянами визначаються цим Кодексом та іншими законами України.

2. У разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на
обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено
інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено
законодавством України, застосовуються правила міжнародного
договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент
прийняття Конституції України ( 254к/96-ВР ), застосовуються
відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими
міжнародними договорами.

Стаття 51. Припинення підприємницької діяльності

1. Підприємницька діяльність припиняється:

з власної ініціативи підприємця;

у разі закінчення строку дії ліцензії;

у разі припинення існування підприємця;

на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим
Кодексом та іншими законами.

2. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється
законом відповідно до вимог цього Кодексу.

Глава 5
НЕКОМЕРЦІЙНА ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Стаття 52. Некомерційне господарювання

1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична
господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами
господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних
та інших результатів без мети одержання прибутку.

2. Некомерційна господарська діяльність здійснюється
суб'єктами господарювання державного або комунального секторів
економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до
статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі
рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може
здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким
здійснення господарської діяльності у формі підприємництва
забороняється законом.

3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність
органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх
посадові особи.

Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної
господарської діяльності

1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися
суб'єктами господарювання на основі права власності або права
оперативного управління в організаційних формах, які визначаються
власником або відповідним органом управління чи органом місцевого
самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та
іншими законами.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності,
реорганізації та ліквідації суб'єктів господарювання окремих
організаційних форм некомерційної господарської діяльності
визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної
особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання,
набуває характеру підприємницької діяльності, до неї
застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими
регулюється підприємництво.

Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності

1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну
господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо
регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її
здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим
Кодексом та іншими законодавчими актами.

2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди)
суб'єкт господарювання, що здійснює некомерційну господарську
діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови
праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального
розміру, а також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені
законом.

Розділ II
СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 6
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання

1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники
господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність,
реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав
та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність
за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків,
передбачених законодавством.

2. Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені
відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ), державні,
комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього
Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до
закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи
господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для
здійснення господарської діяльності.

3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську
компетенцію на основі права власності, права господарського
відання, права оперативного управління та права
оперативно-господарського використання майна відповідно до
визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які
діють на основі права власності, права господарського відання чи
оперативного управління, мають статус юридичної особи, що
визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

5. Суб'єкти господарювання - відокремлені підрозділи
(структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише
на основі права оперативно-господарського використання майна, без
статусу юридичної особи.

Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням
власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а
у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за
рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування
нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу,
перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з
додержанням вимог законодавства.

2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом
примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за
розпорядженням антимонопольних органів відповідно до
антимонопольно-конкурентного законодавства України.

3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з
додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Стаття 57. Установчі документи

1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення
про його утворення або засновницький договір, а у випадках,
передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

2. В установчих документах повинні бути зазначені
найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і
предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів
управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування
майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та
ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються
утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної
діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна,
порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю
суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок
вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності
суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок
його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості
про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет
діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів,
порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і
контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації
суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з
особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання,
передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості,
що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів
державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших
суб'єктів у випадках, визначених законом.

5. Статут (положення) затверджується власником майна
(засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками,
органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім
випадків, встановлених цим Кодексом.

2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у
виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній
державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання
даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

3. Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються
такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним
(ними) органу у випадках, передбачених законом;

установчі документи, передбачені законом для відповідного
виду юридичних осіб;

рішення Антимонопольного комітету України про згоду на
створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів
господарювання у випадках, передбачених законом;

документ (документи), що засвідчує сплату засновником
(засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання
в розмірі, встановленому законом;

реєстраційна картка встановленого зразка;

документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації
відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт
про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з
цінних паперів та фондового ринку.

4. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку
діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну
картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну
реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера
громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і
документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

5. Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть
відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та
недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

6. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється
у строк не більше десяти днів з дня подання документів, зазначених
у цій статті. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку
видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну
реєстрацію.

7. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен
зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено
до державного реєстру суб'єктів господарювання, або
ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

8. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання
та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах
державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в
установах банків.

9. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта
господарювання включаються до єдиного державного реєстру,
відкритого для загального ознайомлення.

10. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта
господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню
реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий
кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні органу державної
влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням
суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення
державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до
відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.

11. Порушення встановленого законом порядку створення
суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність
вимогам законодавства документів, що подаються для його
реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації
суб'єкта господарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта
господарювання з інших мотивів не допускається.

12. Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання
може бути оскаржено в судовому порядку.

13. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання,
який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи,
одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України
у встановленому законом порядку.

14. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі
зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або
організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта
господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його
реєстрації.

15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта
господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на
підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими,
що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення
діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в
інших випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації припиняє господарську
діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації
суб'єкта господарювання.

16. Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні
правила державної реєстрації окремих організаційних форм
господарювання.

17. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті 1 частини
другої статті 55 цього Кодексу, мають право відкривати свої філії
(відділення), представництва без створення юридичної особи.
Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт
господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган
шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

18. Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів
господарювання затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 59. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється
шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу,
перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи
уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників
суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках,
передбачених цим Кодексом, - за рішенням суду.

2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права
та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання,
що утворений внаслідок злиття.

3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів
господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього
останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних
суб'єктів господарювання.

4. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові
права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у
відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання,
що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або
кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять
за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права
і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

5. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший
до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові
права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

6. Суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи
у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім
випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом.

7. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта
господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення
його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається
ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про
припинення його діяльності. Такий запис вноситься після
затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього
Кодексу.

8. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської
організації або припинення діяльності індивідуального підприємця
підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку
до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні
органу державної влади або органу місцевого самоврядування за
місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з
дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

Стаття 60. Загальний порядок ліквідації суб'єкта
господарювання

1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється
ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками)
майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками
(органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший
порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію
суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган
управління суб'єкта, що ліквідується.

2. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію
суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки
проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій
кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня
оголошення про ліквідацію.

3. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить
ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах,
зазначених у частині десятій статті 58 цього Кодексу, повідомлення
про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами
претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у
письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом
строки.

4. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів
щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта
господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів,
з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта
господарювання.

5. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта
господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами,
складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу,
який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота
ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому
законодавством порядку.

Стаття 61. Порядок розрахунків з кредиторами у разі
ліквідації суб'єкта господарювання

1. Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що
ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не
передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів
визначаються відповідно до закону.

3. Претензії, що не задоволені через відсутність майна
суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною
комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання
повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не
звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у
задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено,
вважаються погашеними.

4. Майно, що залишилося після задоволення претензій
кредиторів, використовується за вказівкою власника.


Глава 7
ПІДПРИЄМСТВО

Стаття 62. Підприємство як організаційна форма
господарювання

1. Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання,
створений компетентним органом державної влади або органом
місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення
суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення
виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської
діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими
законами.

2. Підприємства можуть створюватись як для здійснення
підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

3. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на
основі статуту.

4. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно,
самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм
найменуванням та ідентифікаційним кодом.

5. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в
Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності
громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі
об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств,
передбачені законом.

2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна
інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається
підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в
статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто
відсотків, вважається іноземним підприємством.

3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування
статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та
корпоративні.

4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який
виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону
статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут,
розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним
призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив
на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та
ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні,
комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання
громадян, релігійної організації або на приватній власності
засновника.

5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома
або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє
на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової
діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи,
що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі
доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні
підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського
товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на
приватній власності двох або більше осіб.

6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних
підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими
актами.

7. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу
валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути
віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються
підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за
звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг
валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей
період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких
середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік
перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації
продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну
п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку
України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

8. У випадках існування залежності від іншого підприємства,
передбачених статтею 126 цього Кодексу, підприємство визнається
дочірнім.

9. Для підприємств певного виду та організаційних форм
законами можуть встановлюватися особливості господарювання.

Стаття 64. Організаційна структура підприємства

1. Підприємство може складатися з виробничих структурних
підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро,
лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів
апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

2. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів
підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються
в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими
установчими документами.

3. Підприємство самостійно визначає свою організаційну
структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

4. Підприємство має право створювати філії, представництва,
відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про
розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами
місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку.
Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і
діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.
Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до
закону.

5. Діяльність розташованих на території України відокремлених
підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється
цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 65. Управління підприємством

1. Управління підприємством здійснюється відповідно до його
установчих документів на основі поєднання прав власника щодо
господарського використання свого майна і участі в управлінні
трудового колективу.

2. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством
безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до
статуту підприємства чи інших установчих документів.

3. Для керівництва господарською діяльністю підприємства
власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає)
керівника підприємства.

4. У разі найму керівника підприємства з ним укладається
договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права,
обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального
забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за
погодженням сторін.

5. Керівник підприємства без доручення діє від імені
підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади
і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у
відносинах з юридичними особами та громадянами, формує
адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності
підприємства в межах та порядку, визначених установчими
документами.

6. Керівника підприємства може бути звільнено з посади
достроково на підставах, передбачених договором (контрактом)
відповідно до закону.

7. На всіх підприємствах, які використовують найману працю,
між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом
або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний
договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні
відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів
визначаються законодавством про колективні договори ( 3356-12 ).

8. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни,
які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі
трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють
трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження
трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством
втановлюються статутом або іншими установчими документами
відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види
підприємств, закону про трудові колективи.

9. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються
діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами
управління за участі трудового колективу і уповноважених ним
органів.

10. Особливості управління підприємствами окремих видів
(організаційних форм підприємств) встановлюються цим Кодексом та
законами про такі підприємства.

Стаття 66. Майно підприємства

1. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі
фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в
самостійному балансі підприємства.

2. Джерелами формування майна підприємства є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших
видів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій
та громадян у встановленому законодавством порядку;

інші джерела, не заборонені законодавством України.

3. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається
нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на
умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами,
прийнятими відповідно до нього.

4. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в
порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами
України.

5. Володіння і користування природними ресурсами підприємство
здійснює в установленому законодавством порядку за плату, а у
випадках, передбачених законом, на пільгових умовах.

6. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери
відповідно до законодавства України.

7. Держава гарантує захист майнових прав підприємства.
Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується,
здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.


Стаття 67. Господарські відносини підприємства з іншими
підприємствами, організаціями, громадянами

1. Відносини підприємства з іншими підприємствами,
організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності
здійснюються на основі договорів.

2. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні
зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не
суперечать законодавству України.

3. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю
продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне
завдання, на території України і за її межами, якщо інше не
передбачено законом.

Стаття 68. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства

1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну
діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України
і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до
них нормативно-правовими актами.

2. Порядок використання коштів підприємства в іноземній
валюті визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність,
може відкривати за межами України свої представництва, філії та
виробничі підрозділи, утримання яких здійснюється за кошти
підприємства.

Стаття 69. Соціальна діяльність підприємства

1. Питання щодо поліпшення умов праці, життя і здоров'я,
гарантії обов'язкового медичного страхування працівників
підприємства та їх сімей, а також інші питання соціального
розвитку вирішуються трудовим колективом за участі власника або
уповноваженого ним органу відповідно до законодавства, установчих
документів підприємства, колективного договору.

2. Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих
робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як
у власних навчальних закладах, так і в інших навчальних закладах
за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно до
закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від
виробництва.

3. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію
на підприємстві, користуються нарівні з його працівниками наявними
можливостями медичного обслуговування, забезпечення житлом,
путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, іншими соціальними
послугами і пільгами, що передбачені статутом підприємства.

4. Власник, органи управління підприємства зобов'язані
забезпечити для всіх працівників підприємства належні і безпечні
умови праці. Підприємство несе відповідальність в установленому
законом порядку за шкоду, завдану здоров'ю та працездатності його
працівників.

5. Підприємство зобов'язане забезпечити сприятливі умови
праці жінок та неповнолітніх, забезпечувати їх роботою переважно в
денний час; жінок, які мають малолітніх дітей, вагітних жінок
переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці, надавати
їм інші пільги, передбачені законом. Підприємство із шкідливими
умовами праці створює окремі цехи, дільниці для надання жінкам,
неповнолітнім та окремим категоріям працюючих більш легкої роботи.

6. Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників
додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а
також має право заохочувати працівників інших підприємств,
установ, організацій, які його обслуговують.

7. Підприємство має право забезпечувати додатковою пенсією,
незалежно від розмірів державної пенсії, працівника, який став
інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або
професійного захворювання. У разі смерті працівника підприємства
при виконанні ним службових обов'язків власник, підприємство
добровільно чи за рішенням суду забезпечують сім'ю працівника
допомогою відповідно до закону.

8. Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує
визначену відповідно до закону кількість робочих місць для
працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій
громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність
підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

Стаття 70. Об'єднання підприємств

1. Підприємства мають право на добровільних засадах
об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та
інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим
Кодексом та іншими законами.

2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до
повноважень яких належить управління державними або комунальними
підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на
умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також
основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності
визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються
законодавством України.

Стаття 71. Облік і звітність підприємства

1. Облік і звітність підприємства здійснюються відповідно до
вимог статті 19 цього Кодексу та інших нормативно-правових актів.

2. Відомості, не передбачені законом, підприємство надає
органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим
підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в
порядку, передбаченому установчими документами підприємства.

Стаття 72. Законодавство про підприємства

1. Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність
відповідно до вимог статей 62-71 цього Кодексу, якщо інше щодо
підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими
законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

2. Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на
обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено
правила інші, ніж ті, які передбачені законодавством про
підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

Глава 8
ДЕРЖАВНІ ТА КОМУНАЛЬНІ УНІТАРНІ ПІДПРИЄМСТВА

Стаття 73. Поняття державного унітарного підприємства

1. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним
органом державної влади в розпорядчому порядку на базі
відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу
її на частки, і входить до сфери його управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить
підприємство, є представником власника і виконує його функції у
межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у
державній власності і закріплюється за таким підприємством на
праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно
містити слова "державне підприємство".

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за
зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого
воно входить.

6. Органом управління державного унітарного підприємства є
керівник підприємства, який призначається органом, до сфери
управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому
органові.

7. Законом можуть бути визначені особливості статусу
керівника державного унітарного підприємства, в тому числі
встановлено підвищену відповідальність керівника за результати
роботи підприємства.

8. Державні унітарні підприємства діють як державні
комерційні підприємства або казенні підприємства.

Стаття 74. Державне комерційне підприємство

1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом
підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах
підприємництва, зазначених у статті 44 цього Кодексу, і несе
відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому
на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та
іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється
за ним на праві господарського відання.

3. Статутний фонд державного комерційного підприємства
утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно
входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта
господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного
комерційного підприємства встановлюється законом.

4. У разі якщо вартість активів державного комерційного
підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж
розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства,
орган, до сфери управління якого входить дане підприємство,
зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку
зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого
мінімального розміру статутного фонду.

5. Держава та орган, до сфери управління якого входить
державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за
його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та
іншими законами.

6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству
внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів
місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними
або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду.

7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути
перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у
корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство).
Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються
цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних
комерційних підприємств

1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та
виконувати доведені до нього в установленому законодавством
порядку державні замовлення і державні завдання, а також
враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні
перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі
контрагентів.

2. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно
передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи
громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати,
віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних
фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних
одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право
лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно
входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

3. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать
до основних фондів державного комерційного підприємства,
спрямовуються на інвестування виробничої діяльності цього
підприємства.

4. Списання з балансу не повністю амортизованих основних
фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного
комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою
органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

5. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок
прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для
покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

6. Порядок визначення нормативів відрахувань до цільових
фондів державних комерційних підприємств, їх граничні розміри,
порядок формування і використання цих фондів встановлюються
законом.

7. У разі зміни керівника державного комерційного
підприємства обов'язковим є проведення ревізії
фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку,
передбаченому законом.

8. Інші особливості господарської та соціальної діяльності
державних комерційних підприємств визначаються законом.

Стаття 76. Казенне підприємство

1. Казенні підприємства створюються у галузях народного
господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише
державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції
(робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція
товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво
суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми
умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило,
не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств
заборонено законом.

2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету
Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства
визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а
також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що
створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства
проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу,
до компетенції якого належить створення даного підприємства.

3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві
оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті
підприємства.

4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні
рахунки в установах державного банку, печатку із своїм
найменуванням.

5. Орган, до сфери управління якого входить казенне
підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його
керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством
господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг),
на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова
"казенне підприємство".

Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних
підприємств

1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність
відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого
воно входить.

2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво
продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що
визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України,
якщо інше не передбачено законом.

3. Орган, до сфери управління якого входить казенне
підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням
належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного
підприємства майно, яке не використовується або використовується
не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх
повноважень.

4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим
способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до
основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління
якого воно входить.

5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до рішення
про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції
(робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами
господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання
статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого
входить підприємство.

7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями
лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі
недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери
управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

8. Порядок розподілу та використання прибутку казенного
підприємства визначається його статутом відповідно до порядку,
встановленого Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності
казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про
державні підприємства та іншими законодавчими актами.

Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним
органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі
відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери
його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне
унітарне підприємство, є представником власника - відповідної
територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених
цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у
комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на
праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство)
або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне
підприємство).

4. Статутний фонд комунального унітарного підприємства
утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до
реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір
статутного фонду комунального унітарного підприємства
встановлюється відповідною місцевою радою.

5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно
містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган
місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане
підприємство.

6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності
за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до
сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник
підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого
входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству
внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів
місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними
органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних
підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим
Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних
підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Глава 9
ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА

Стаття 79. Поняття господарського товариства

1. Господарськими товариствами визнаються підприємства або
інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або
громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій
діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках,
передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у
складі одного учасника.

2. Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти
господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у
статті 2 цього Кодексу, а також громадяни, які не є суб'єктами
господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в
господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб
встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

3. Господарські товариства є юридичними особами.

4. Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали
засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають
статус юридичної особи.

5. Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку
підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 80. Види господарських товариств

1. До господарських товариств належать: акціонерні
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з
додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні
товариства.

2. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має
статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової
номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями
тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків,
пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм
акцій.

3. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське
товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір
яких визначається установчими документами, і несе відповідальність
за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства,
які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське
товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених
установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за
своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності
учасники цього товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність у визначеному установчими документами однаково
кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники
якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють
підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову
солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном.

6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому
один або декілька учасників здійснюють від імені товариства
підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за
законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші
учасники присутні в діяльності товариства лише своїми
вкладами (вкладники).

7. Учасниками повного товариства, повними учасниками
командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як
суб'єкти підприємництва.

Стаття 81. Акціонерні товариства

1. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або
закритими.

2. Акції відкритого акціонерного товариства можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на
біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні
їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

3. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між
засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не
можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та
продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають
переважне право на придбання акцій, що продаються іншими
акціонерами товариства.

4. Для створення акціонерного товариства засновники повинні
зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство,
здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну
реєстрацію акціонерного товариства.

5. Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна
дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який
не може бути меншим від розміру, визначеного законом.

6. Засновники акціонерного товариства укладають між собою
договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності
по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед
особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку,
якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має
бути посвідченим нотаріально.

7. Засновники несуть солідарну відповідальність за
зобов'язаннями, що виникли відповідно до установчого договору.

8. Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного
товариства організовується засновниками. Засновники в будь-якому
випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як
двадцять п'ять відсотків статутного фонду і строком не менше двох
років.

9. Порядок створення акціонерних товариств, в тому числі
проведення установчих зборів, визначається законом.

10. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у
відкрите в порядку, передбаченому законом.

11. Особливості створення та діяльності державних акціонерних
товариств визначаються цим Кодексом, законом про державні
підприємства, іншими законами.

12. Інші особливості діяльності акціонерних товариств
визначаються цим Кодексом, законом про господарські товариства
( 1576-12 ), іншими законами.

Стаття 82. Установчі документи господарського товариства

1. Установчим документом повного товариства і командитного
товариства є засновницький договір. Установчим документом
акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і
товариства з додатковою відповідальністю є статут.

2. Установчі документи господарського товариства повинні
містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його
діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію
органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи
перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована
більшість голосів, інші відомості, передбачені статтею 57 цього
Кодексу.

3. Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині
другій цієї статті відомостей, повинен містити також відомості про
види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість,
співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються
засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

4. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім
відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен
містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір,
склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру
часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як
вклад, та додаткових внесків учасників.

5. Засновницький договір повного товариства і командитного
товариства, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї
статті, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму
їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення
ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в
засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх
часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними
вкладів.

6. Найменування господарського товариства повинно містити
зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних
товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які
несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства
усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування
господарського товариства не може вказувати на належність
товариства до органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування.

7. До установчих документів можуть бути включені також
відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства,
які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано
строк діяльності господарського товариства, воно вважається
створеним на невизначений строк.

8. Установчі документи господарського товариства у
передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним
комітетом України.

9. Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту
установчих документів господарського товариства є підставою для
відмови у його державній реєстрації.

Стаття 83. Державна реєстрація господарського товариства

1. Державна реєстрація господарського товариства здійснюється
в порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу.

2. Особливості реєстрації господарських товариств, які
здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну
діяльність на ринку цінних паперів, визначаються цим Кодексом та
відповідними законами.

3. Господарське товариство набуває статусу юридичної особи з
дня його державної реєстрації.

4. Зміни, які сталися в установчих документах господарського
товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають
державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для
державної реєстрації товариства. Господарське товариство
зобов'язане у п'ятиденний строк повідомити орган, що здійснив
реєстрацію, про зміни в установчих документах товариства.

Стаття 84. Наслідки укладення угод до реєстрації
господарського товариства

1. Господарське товариство може відкривати рахунки у банках,
а також укладати договори та інші угоди лише після його державної
реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його
реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки
за умови їх подальшого схвалення товариством в порядку,
визначеному законом та установчими документами.

2. Угоди, укладені засновниками до дня реєстрації товариства
і в подальшому не схвалені товариством, тягнуть за собою правові
наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди.

Стаття 85. Власність господарського товариства

1. Господарське товариство є власником:

майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками
як внески;

продукції, виробленої в результаті господарської діяльності
товариства;

доходів, одержаних від господарської діяльності товариства;

іншого майна, набутого товариством на підставах, не
заборонених законом.

Стаття 86. Вклади учасників та засновників господарського
товариства

1. Вкладами учасників та засновників господарського
товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші
матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею,
водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а
також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти
інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній
валюті.

2. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та
засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів
визначається в установчих документах господарського товариства,
якщо інше не передбачено законом.

3. Забороняється використовувати для формування статутного
фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під
заставу. Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх
спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду
господарського товариства у випадках, передбачених законом,
повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською
організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників
- громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і
майно, завіреною відповідним податковим органом.

Стаття 87. Фонди господарського товариства

1. Сума вкладів засновників та учасників господарського
товариства становить статутний фонд товариства.

2. Товариство має право змінювати (збільшувати або
зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому цим
Кодексом та законом, прийнятим відповідно до нього.

3. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду
набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

4. У господарському товаристві створюються резервний
(страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами,
але не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду, а також
інші фонди, передбачені законодавством України або установчими
документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного
(страхового) фонду передбачається установчими документами, але не
може бути меншим п'яти відсотків суми прибутку товариства.

5. Прибуток господарського товариства утворюється з
надходжень від його господарської діяльності після покриття
матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату
праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені
законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по
кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після
зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства,
яке визначає напрями його використання відповідно до установчих
документів товариства.

Стаття 88. Права і обов'язки учасників господарського
товариства

1. Учасники господарського товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку,
визначеному в установчих документах, за винятком випадків,
передбачених цим Кодексом та іншими законами;

брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати
його частку (дивіденди);

одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу
учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні
баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства,
протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління
товариства тощо;

вийти в передбаченому установчими документами порядку зі
складу товариства.

2. Учасники товариства мають також інші права, передбачені
цим Кодексом, іншими законами та установчими документами
товариства.

3. Учасники господарського товариства зобов'язані:

додержуватися вимог установчих документів товариства,
виконувати рішення його органів управління;

вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та
коштами (засобами), що передбачені установчими документами,
відповідно до цього Кодексу та закону про господарські товариства
( 1576-12 );

нести інші обов'язки, передбачені цим Кодексом, іншими
законами та установчими документами товариства.

Стаття 89. Управління господарським товариством

1. Управління діяльністю господарського товариства здійснюють
його органи та посадові особи, склад і порядок обрання
(призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у
визначених законом випадках - учасники товариства.

2. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени
виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі
створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени
цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад
встановлюються законом.

3. Посадовими особами господарського товариства не можуть
бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією
України ( 254к/96-ВР ) та законом несумісною з перебуванням на цих
посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах
заборонено рішенням суду.

4. Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними
господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом
та установчими документами товариства.

Стаття 90. Облік і звітність господарського товариства

1. Облік і звітність господарських товариств здійснюються
відповідно до вимог статті 19 цього Кодексу та інших
нормативно-правових актів.

2. Перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються
державними податковими органами, іншими органами державної влади у
межах визначених законом повноважень, ревізійною комісією
(ревізором) господарського товариства та/або аудиторами.

3. Достовірність та повнота річного балансу і звітності
господарського товариства у випадках, визначених законом, повинні
бути підтверджені аудитором (аудиторською організацією).

Стаття 91. Припинення діяльності господарського товариства

1. Припинення діяльності господарського товариства
відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно
до статті 59 цього Кодексу.

2. Ліквідація господарського товариства провадиться
ліквідаційною комісією, призначеною його вищим органом, а у разі
припинення діяльності товариства за рішенням суду - ліквідаційною
комісією, сформованою відповідно до рішення суду.

3. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять
повноваження по управлінню справами господарського товариства.
Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її утворення
публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і
здійснює інші дії відповідно до вимог статей 58-61 цього Кодексу
та інших законів.

4. Розрахунки з кредиторами у разі ліквідації господарського
товариства здійснюються відповідно до статті 61 цього Кодексу з
урахуванням таких особливостей:

кошти, що належать господарському товариству, у тому числі
від продажу його майна у разі ліквідації, після розрахунків по
оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання
зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій,
випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між
учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених цим
Кодексом, законом про господарські товариства ( 1576-12 ) та
установчими документами товариства, у шестимісячний строк після
опублікування інформації про його ліквідацію;

майно, передане товариству його засновниками або учасниками у
користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У
разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його
кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до
вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних
гарантій погашення заборгованості.

5. Ліквідація господарського товариства вважається
завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з
дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.


Стаття 92. Законодавство про господарські товариства

1. Порядок створення та порядок діяльності окремих видів
господарських товариств регулюються цим Кодексом, Цивільним
кодексом України ( 435-15 ) та іншими законами.


Глава 10
ПІДПРИЄМСТВА КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 93. Поняття підприємства колективної власності

1. Підприємством колективної власності визнається
корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі
колективної власності засновника (засновників).

2. Підприємствами колективної власності є виробничі
кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства
громадських та релігійних організацій, інші підприємства,
передбачені законом.

Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів

1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою
спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших
питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі,
житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється
законом.

2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися
відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах
підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи
(кооперативні підприємства).

Стаття 95. Виробничий кооператив

1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання
громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої
господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій
участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні
підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу
відповідно до їх участі у його діяльності.

2. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу,
переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і
будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

3. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі
статуту.

4. Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова
"виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".

Стаття 96. Принципи діяльності виробничого кооперативу

1. Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою
діяльність за такими принципами:

добровільність членства громадян у кооперативі та вільний
вихід з нього;

особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності
підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут
кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах,
встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні права
членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх
трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку,
визначеному статутом.

Стаття 97. Загальні умови створення виробничого кооперативу

1. Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути
громадяни, іноземці та особи без громадянства. Чисельність членів
виробничого кооперативу не може бути меншою, ніж три особи.

2. Рішення про створення виробничого кооперативу приймається
його установчими зборами.

3. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває
статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно
до вимог цього Кодексу.

Стаття 98. Членство у виробничому кооперативі

1. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які
досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та
дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у
діяльності кооперативу.

2. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих
кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих,
житлових тощо).

3. Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі
письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та
пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого
кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття
у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами.
Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається
статутом кооперативу.

4. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:

добровільного виходу з кооперативу;

припинення трудової участі в діяльності кооперативу;

виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених
статутом;

незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення
правління (голови) про прийняття до кооперативу;

смерті члена кооперативу.

5. Порядок і майнові наслідки припинення членства у
виробничому кооперативі визначаються цим Кодексом та статутом
кооперативу.

6. Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена
кооперативу з кооперативного підприємства) може бути оскаржено до
суду.

Стаття 99. Права та обов'язки членів виробничого кооперативу

1. Основними правами членів виробничого кооперативу є:

участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних
зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи
управління кооперативом;

користування послугами кооперативу;

одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;

одержання достовірної та повної інформації про
фінансово-господарську діяльність кооперативу;

одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки,
визначені його статутом.

2. Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є
дотримання статуту та виконання рішень органів управління
кооперативу.

3. Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися
також інші права та обов'язки членів кооперативу.

Стаття 100. Майно виробничого кооперативу

1. Майно виробничого кооперативу становить колективну
власність кооперативу. Виробничий кооператив є власником будівель,
споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції,
доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності,
передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на
підставах, не заборонених законом.

2. Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок
право користування належною їм земельною ділянкою у порядку,
визначеному земельним законодавством. За земельну ділянку,
передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу
може справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами
членів кооперативу.

3. Для здійснення господарської та іншої діяльності
виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні
фонди.

4. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту
поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд
утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за
винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не
включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду
встановлюються статутом.

5. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в
рівних частинах та/або пропорційно очікуваній участі члена
кооперативу в його господарській діяльності.

6. Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за
рахунок доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), пайових
та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надходжень,
не заборонених законодавством.

Стаття 101. Управління виробничим кооперативом

1. Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі
самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань
діяльності кооперативу.

2. Вищим органом управління виробничого кооперативу є
загальні збори членів кооперативу. До органів управління
кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна
комісія (ревізор) кооперативу.

3. Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено
спостережну раду кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор)
кооперативу не можуть бути членами його правління (головою
кооперативу) чи спостережної ради.

Стаття 102. Загальні збори членів виробничого кооперативу

1. Загальні збори:

вносять зміни до статуту кооперативу;

обирають шляхом прямого таємного голосування голову
кооперативу, членів правління кооперативу, членів ревізійної
комісії (ревізора), членів спостережної ради кооперативу;

затверджують напрями розвитку кооперативу;

заслуховують звіти органів управління кооперативу про їх
діяльність;

визначають види і розміри фондів кооперативу, порядок їх
формування та використання;

затверджують правила внутрішнього розпорядку кооперативного
підприємства, річний звіт і баланс кооперативу, порядок формування
і розподілу доходу кооперативу, рішення правління (голови)
кооперативу про прийняття нових членів;

вирішують питання про входження кооперативного підприємства
до об'єднань підприємств (кооперативів), участь кооперативу у
заснуванні інших суб'єктів господарювання;

приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію
кооперативу.

2. Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення,
пов'язані зі статутною діяльністю виробничого кооперативу.

3. Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно
після закінчення фінансового року. Вони можуть скликатися також у
будь-який час за рішенням правління (голови) кооперативу чи з
ініціативи не менш як третини членів кооперативу, якщо інше не
передбачено статутом.

4. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них
присутні більше половини членів виробничого кооперативу. Рішення з
питань, зазначених у частині першій цієї статті, приймаються
більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.

Стаття 103. Правління виробничого кооперативу

1. Правління виробничого кооперативу створюється у
кооперативі, до складу якого входить не менше десяти членів.

2. Правління кооперативу:

розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями
розвитку кооперативу;

скликає загальні збори членів кооперативу і контролює
виконання прийнятих ними рішень;

вносить на затвердження загальних зборів рішення про
прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства;

забезпечує збереження майна кооперативу;

організовує проведення незалежних аудиторських перевірок
діяльності кооперативу;

вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва
з вітчизняними та іноземними організаціями;

делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття
відповідних рішень з питань компетенції правління, якщо це
передбачено статутом кооперативу;

вирішує інші питання діяльності кооперативу.

3. Правління очолює голова кооперативу, який обирається
загальними зборами членів виробничого кооперативу. Функції голови
кооперативу і порядок його відкликання визначаються статутом
кооперативу.

4. Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника
голови та секретаря правління відповідно до статуту кооперативу.

5. Члени правління кооперативу працюють переважно на
громадських засадах. У статуті кооперативу може бути передбачено
винагороду за роботу членів правління.

6. Періодичність проведення засідань правління кооперативу
визначається статутом кооперативу. Рішення приймається більшістю
голосів за наявності на засіданні не менше двох третин членів
правління кооперативу.

7. У разі якщо до складу виробничого кооперативу входить
менше десяти членів, функції та повноваження правління здійснюють
загальні збори та голова кооперативу відповідно до статуту.

Стаття 104. Виконавчий директор виробничого кооперативу

1. Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого
директора для оперативного управління діяльністю підприємства.
Виконавчий директор не може бути членом кооперативу.

2. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах
контракту, який укладає з ним правління кооперативу, та виконує
функції відповідно до статуту.

3. Виконавчий директор несе відповідальність за свою
діяльність перед кооперативом.

4. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади
виконавчого директора роботою кооперативного підприємства керує
голова кооперативу.

Стаття 105. Спостережна рада виробничого кооперативу

1. У разі якщо кількість членів виробничого кооперативу
становить більш як п'ятдесят осіб, у кооперативі може утворюватися
спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора
кооперативного підприємства.

2. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа
членів кооперативу у складі трьох - п'яти осіб. Член спостережної
ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії.

3. Порядок обрання спостережної ради та її голови, а також
порядок діяльності спостережної ради встановлюються статутом
кооперативу.

Стаття 106. Ревізійна комісія (ревізор) виробничого
кооперативу

1. З метою контролю за фінансово-господарською діяльністю
виробничого кооперативу обирається ревізійна комісія, а в
кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, -
ревізор.

2. Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами
з числа членів кооперативу відповідно до його статуту. Членами
ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління чи
спостережної ради виробничого кооперативу.

3. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам
членів виробничого кооперативу.

Стаття 107. Господарська діяльність виробничого кооперативу

1. Виробничий кооператив відповідно до його статуту
самостійно визначає основні напрями господарської діяльності,
здійснює її планування та організацію.

2. Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає
послуги за цінами і тарифами, які встановлюються ним самостійно
або на договірній основі, а у випадках, передбачених
законодавством, - за державними цінами і тарифами.

3. Відносини виробничого кооперативу з іншими підприємствами,
установами, організаціями та громадянами в усіх сферах
господарської діяльності встановлюються на основі договорів.

4. Доход виробничого кооперативу формується з надходжень від
господарської діяльності після покриття матеріальних та
прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого
персоналу. Доход спрямовується на сплату податків та інших
обов'язкових платежів, на погашення кредитів, покриття збитків,
проведення відрахувань у фонди кооперативу, кооперативні виплати,
виплату часток доходу на паї тощо.

5. Кооперативні виплати - частина доходу виробничого
кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу з
урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу.
Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за
підсумками фінансового року з доходу, що залишається у
розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування
його фондів. За рішенням загальних зборів членів кооперативу
виплата часток доходу на паї може здійснюватися у грошовій формі,
товарами, цінними паперами тощо.

6. Порядок використання доходу виробничого кооперативу
визначається статутом кооперативу відповідно до закону.

7. Виробничий кооператив самостійно здійснює
зовнішньоекономічну діяльність відповідно до закону. Порядок
використання коштів кооперативу в іноземній валюті встановлюється
законом та статутом кооперативу.

8. Майнові відносини члена виробничого кооперативу з
кооперативом у разі припинення членства в кооперативі та щодо
переходу паю регулюються цивільним законодавством.

Стаття 108. Майнова відповідальність виробничого кооперативу

1. Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями
усім належним йому майном. Члени виробничого кооперативу несуть за
зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову)
відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового
внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено
законом або статутом кооперативу. Виробничий кооператив не несе
відповідальності за зобов'язаннями членів кооперативу.

2. Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і
майнові права за рішенням загальних зборів членів кооперативу,
якщо інший порядок не встановлено законом.

Стаття 109. Припинення діяльності виробничого кооперативу

1. Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів
кооперативу може бути реорганізований у підприємства інших форм
господарювання в порядку, визначеному статутом кооперативу
відповідно до вимог цього Кодексу.

2. Виробничий кооператив ліквідується в загальному порядку
ліквідації суб'єкта господарювання, передбаченому цим Кодексом, з
урахуванням такого:

ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною
комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у
разі його ліквідації за рішенням суду - ліквідаційною комісією,
сформованою відповідно до цього рішення;

розпорядження землею виробничого кооперативу, що
ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених
земельним законодавством. Майно кооперативу, що залишилося після
розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами
виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

Стаття 110. Інші питання діяльності виробничого кооперативу

1. Інші питання діяльності виробничого кооперативу
регулюються цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 111. Споживча кооперація. Підприємства споживчої
кооперації

1. Споживча кооперація в Україні - система самоврядних
організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань),
а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною
організаційною формою кооперативного руху.

2. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче
товариство - самоврядна організація громадян, які на основі
добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги
об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою
колективного організованого забезпечення своїх економічних і
соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою
частку в його майні.

3. Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі
статуту.

4. Споживчі товариства можуть на добровільних засадах
об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднання, передбачені
законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають право
вільного виходу з них.

5. Власність споживчої кооперації складається з власності
споживчих товариств, спілок (об'єднань) та їх спільної власності і
є однією з форм колективної власності. Володіння, користування та
розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи
відповідно до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).

Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть
перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок
(об'єднань). Їх частка у власності визначається договором.

6. Правові засади організації та діяльності споживчої
кооперації визначаються законом.

7. Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть
утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства,
установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог цього
Кодексу та інших законів.

8. Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні
або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством
(товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств
відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів з
метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок
(об'єднань).

Стаття 112. Підприємства об'єднань громадян, релігійних
організацій

1. Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації
є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання
громадян (громадської організації, політичної партії) або
власності релігійної організації для здійснення господарської
діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

2. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі
статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та
статутними документами. Право власності релігійних організацій
реалізується їх органами управління відповідно до закону.

3. Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне
об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також
об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його
статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним
партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється
засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації,
підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури,
інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною
символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших
суспільно-політичних заходів.

4. Релігійні організації мають право засновувати видавничі,
поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні,
сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для
забезпечення діяльності цих організацій.

5. Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації
діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою
діяльність на праві оперативного управління або господарського
відання відповідно до вимог цього Кодексу.

6. Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів
підприємств об'єднання громадян, релігійної організації
встановлюються законами.

Глава 11
ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

Стаття 113. Приватні підприємства

1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на
основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців,
осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням
найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі
приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств
визначається цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство

1. Селянське (фермерське) господарство є формою
підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та
реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть
бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором
(контрактом, угодою).

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю
селянських (фермерських) господарств, регулюються цим Кодексом, а
також законом про селянське (фермерське) господарство ( 2009-12 ),
іншими законами.

Стаття 115. Орендне підприємство

1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене
орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого
державного або комунального підприємства чи майнового комплексу
виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього
підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового
колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого
є об'єктом оренди.

3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як
юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди
майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю
організацію.

4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до
державної або комунальної власності, є Фонд державного майна
України і його регіональні відділення, а також органи,
уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими
радами управляти майном, що належить відповідно Автономній
Республіці Крим або є у комунальній власності.

5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної
власності, на основі яких не можуть створюватися орендні
підприємства.

6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права
власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у
суборенду забороняється.

7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і
збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця
повинен відшкодувати завдані йому збитки.

8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в
порядку, встановленому законом.

9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та
інші питання створення і діяльності орендного підприємства
регулюються цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу,
в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить
іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними
інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з
іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на
його баланс.

2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються
іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності
відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або
досягнення соціального ефекту.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти,
інвестування в які не заборонено законами України.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути
засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і
представництва на території України і за її межами з додержанням
вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або
території, в яких встановлюється загальний розмір участі
іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність
підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або
забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з
іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про
режим іноземного інвестування в Україні ( 93/96-ВР ), іншими
законодавчими актами.

Стаття 117. Іноземне підприємство

1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне
підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно
на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або
діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях,
визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки
держави.

3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених
підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав,
здійснюється на території України відповідно до законодавства
України.

4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та
діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом,
законом про режим іноземного інвестування ( 93/96-ВР ), іншими
законами.

Глава 12
ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація,
утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації
їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних
економічних та соціальних завдань.

2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на
добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до
цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання
підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства,
утворені за законодавством інших держав, а підприємства України
можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території
інших держав.

3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк
або як тимчасові об'єднання.

4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється
відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Стаття 119. Види об'єднань підприємств

1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств
можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи
комунальні господарські об'єднання.

2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене
за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на
добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

3. Господарські об'єднання діють на основі установчого
договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання
підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за
рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом
випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління
яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням
компетентних органів місцевого самоврядування.

5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на
основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується
органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань
інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань
підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим
Кодексом та іншими законами.

Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств

1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації,
корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств,
передбачені законом.

2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою
постійної координації господарської діяльності підприємств, що
об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації
виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання
учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення
переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті
асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською
асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську
діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням
учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх
інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та
організаціями.

3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на
основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів
підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з
учасників органам управління корпорації.

4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для
досягнення його учасниками певної спільної господарської мети
(реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних
проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його
наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на
фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з
інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі
досягнення мети його створення консорціум припиняє свою
діяльність.

5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а
також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від
одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної,
фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники
концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі
правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади,
іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не
можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються
переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від
найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

Стаття 121. Статус підприємства - учасника об'єднання
підприємств

1. Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають
статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми
об'єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших
законів щодо регулювання діяльності підприємств.

2. Підприємство - учасник господарського об'єднання має
право:

добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку,
визначених установчим договором про його утворення чи статутом
господарського об'єднання;

бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом,
засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не
встановлено інше;

одержувати від господарського об'єднання в установленому
порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

одержувати частину прибутку від діяльності господарського
об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати
також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом
господарського об'єднання відповідно до законодавства.

3. Підприємство, яке входить до складу державного або
комунального господарського об'єднання, не має права без згоди
об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на
добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами
господарювання та приймати рішення про припинення своєї
діяльності.

4. Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий
договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним
комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 122. Управління об'єднанням підприємств

1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління
(загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи,
передбачені статутом господарського об'єднання.

2. Вищий орган господарського об'єднання:

затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни
до нього;

вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових
учасників та виключення учасників з його складу;

утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно
до його статуту чи договору;

вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих
документів господарського об'єднання.

3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний
чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які
відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.

4. Управління державним (комунальним) господарським
об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор
об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади
органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад
правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління
державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається
статутом об'єднання відповідно до закону.

5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання
підприємств може бути доручено адміністрацo